who wanna be software developer?

Почалося усе дуже млямо. Повідомлення на LinkedIn від рекрутера NOKIA я отримав ще у травні 2011 року. Воно було доволі стандартним, і все, що мені пропонували — це надіслати своє оновлене резюме у випадку, якщо мені є цікавою позиція в даній компанії у місті Ульм, що на півдні Німеччини. Якщо цікаво — наступного змісту:

Dear Oleksandr,

I hope this message finds you well?
I read your profile wih great interest.
We are looking for excellent Senior Developers to work with Embedded Linux.
We have excellent opportunities producing next generation innovations to our Mobile range.
If you are interested to know more then please call me or send an up to date CV to my email.

Я отримую такі повідомлення пачками, тому без особливого ентузіазму, майже на автоматі надіслав цьому хлопаці своє резюме, і забув про нього.

Відповідь на нього я отримав аж у липні. Мене попросили про телефонне інтерв’ю, яке відбулося того ж місяця. Я мав приблизно годинну телефонну розмову з технічним лідером проекту, під час якої ми обговорювали мій попередній досвід, проекти над якими я працював та кілька стандартних речей, на кшталт, хороших та поганих практик, яким я навчився за останні кілька місяців, тощо.

Кілька днів по тому я отримав наступний електронний лист:

Hi Oleksandr,

We would be interested to invite you to come to Germany for some Onsite Interviews.

When would be feasible for you to travel, I think we should look at mid-end of September (so that we can arrange travel and you can arrange visas etc).

Would this be ok? Any specific dates that would suit.

Read the rest of this entry »

Маю чудового колегу. Цей пост про нього. Назвемо його Іваном. Іван — унікальна людина. Він належить до тієї рідкісної категорії людей, працювати з якими мріють усі: програмісти, тестери, менеджери, клієнти, і навіть прибиральники… Будь хто з його колег скаже, що він один з найкращих інженерів, з яким їм доводилось будь коли працювати. А ось чому.

1. Іван багато читає. Його мінімум — книжка на тиждень. Не важливо хто його цьому навчив, Стів Павліна, чи життєвий досвід. Головне, що він знає: 1 книжка — це достатньо мало, щоб відбирати його вільний час, однак, ці 50 з лишком книжок на рік дозволяють йому безперестанно вчитися, отримувати нові знання, і змушують його мізки постійно працювати, обдумуючи прочитане. Він знає, що мозок — це м’яз, і, якщо його не тренувати — він почне тупіти.
2. Він схиблений на освіті. Іван витрачає практично увесь свій вільний час та гроші на навчання. Він вивчає іноземні мови, відвідує професійні тренінги, практично не пропускає тематичних конференцій, а суботні вечора приводить за переглядом відеозаписів лекцій відомих університетів.
3. Він бере активну участь у проектах з відкритими джерельними текстами, регулярно дописує до Вікіпедії, а також займається перекладом технічної документації на та локалізацією програмного забезпечення на українську. І робить він це дуже якісно.
4. Іван дуже охоче ділиться своїми знаннями. Він знає на скільки егоїстично цього не робити, і, що це ще один спосіб навчання; чудовий спосіб навчання. Він веде кілька популярних технічних блоґів, виступає на конференціях та локальних групах по інтересам.
5. Він не припиняє думати про роботу навіть вдома, але вміє повністю переключатись на інше, якщо це потрібно.
6. Іван експерт в усіх основних програмних та апаратних інструментах, які використовує у своїй роботі. Власне, який сенс применшувати його крутість? Він — довбаний ніндзя в С, Python`і та Linux`і…
7. Іван надзвичайно дружелюбний. З їм не потрібно намагатись знайомитись — він сам підійде до вас, привітається, і запросить на обід. Він — один з тих рідкісних людей, які й справді щиро посміюються вам вранці говорячи “Привіт!”. Ця не притворна щирість та відкритість дозволяє йому розташувати до себе людей, і створює йому надзвичайно позитивний імідж, як людини та, як програміста.
8. Він тримає себе у хорошій фізичній формі. Іван щонайменше чотири рази на тиждень бігає десятикілометрівку, щоранку відтискається, і регулярно ходить підтягуватись на перекладину під час робочого дня. Він не вважає ці 8 годин на тиждень втратою часу, як більшість з вас, бо знає, що насправді це інвестиція, яка допомагає йому завжди бути в тонусі, відчутно підвищує його працездатність та змушує його мізки працювати краще.
9. Іван завжди має охайний вигляд. Він не дозволяє собі не голитись по кілька тижнів, чи боронь Боже, ходити в одній сорочці два дні підряд або ж ще гірше — не приймати душ по кілька днів, навіть у моменти “авралів”.
10. Він прокидається разом зі сходом сонця. Так, я знаю, ви — сови. Власне кажучи, ви просто ліньтюхи… Іван же знає, що перші кілька годин після сходу сонця його мізки працюють найкраще, і він часто встигає зробити усю денну роботу ще до того, як більшість з вас приходить на роботу запухлими від сну. Він лягає спати рано, бо знає, що робота після заходу сонця — це вже не робота, а жалюгідні спроби зробити щось корисне, до того ж, йому рано прокидатися
11. Ви не повірите, але у нього є сім’я. Вродлива і дуже розумна дружина (ви ж розумієте, що згідно із вселенським законом справедливості інакше й бути не могло) та чудові діти, яким він також встигає приділяти час.
12. Його життя має конкретну мету. Іванове життя сповнене сенсу; він знає навіщо робить усе вище написане, і це слугує для нього надпотужною мотивацію.

Ось такого я маю колегу…

Більшості з нас жодного разу не пощастило побувати на дійсно якісній співбесіді. Більшість з них у кращому випадку являли собою традиційні технічні інтерв’ю, та й ті не найкращої якості.

з книжки “Peopleware”

Ніхто жодного разу не запитав мене чи роблю я якийсь внесок до відкритого програмного забезпечення і чи я проводжу вечори не лише в пабах поглинаючи чергові літри пива і/або за переглядом телесеріалів. Однак майже кожен вважав за необхідне спробувати принизити мене давши якусь дитячу логічну задачу (наприклад, “чому люки круглі?”) і потім робив чимало важливих висновків лиш на основі моїх відповідей. Мої колеги регулярно ходять на співбесіди, аби подивитись на інші компанії, а потім розповідають іншим про нові почуті там задачі, розв’язуючи які ми розважаємося під час колективного чаювання. Я вмію протягом кількох хвилин робити вигляд, ніби напружено думаю над даним мені завданням замкнений зв’язний список, а потім героїчно видавати правильну відповідь зі словами: “я не наполягаю на тому. що це найефективніше рішення, та перше, що спадає на думку — це…”. Я вмію правильно одягатися, говорити, посміхатися, і загалом поводитись на інтерв’ю таким чином, щоб справити позитивне враження на більшість інтерв’юерів. А ще я віднедавна сам вмію виносити їм мозок і одразу ж ставити їх в позицію жертви. І це ще навіть не круто.

Ні в кого не вистачило мізків поґуґлити моє ім’я перед співбесідою, аби дізнатися, чи беру я участь в якихось проектах з відкритим кодом, чи веду технічні блоґи, про, що я пишу на форумах та списках поштових розсилок, як відповідаю на запитання на stackoverflow.org, чи виступаю на конференціях, щоб поспілкуватися зі мною саме про цю мою діяльність. Однак, ясна річ, майже кожен шукав мене вкантактє і на фейсбуку, аби знайти компрометуючі світлини, на які потім можна буде тицьнути пальцем у зручний момент.

Чому у нас на стільки не розвинені соціальні навики, і чому ми на стільки вузькозорі, що не розуміємо: якщо тобі потрібен хороший програміст — знайди його попередні роботи, оціни, і просто зроби пропозицію про роботу. Хіба ви не найняли б програміста, в якого 10 популярних проектів на github, і який веде один із найпопулярніших тематичних блоґів в країні? Оцінювання знань, пробні технічні завдання, співбесіди з розумними фразами і вдаваними гарними манерами… Ми інтроверти, які можуть оцінювати інших лише таким способом, і яких можна оцінювати лише у такий спосіб. Ми таки переважно витрачаємо свій вільний час на розваги, а не на навчання та покращення цього довбаного світу, ми ніде не “світимося”, не ділимося ні з ким своїми знаннями та досвідом; ми просто відсиджуємо свої 8 годин, аби отримати свою тисячу доларів, і йдемо додому пити пиво переглядаючи чергову серію “Героїв”.

Одного разу сидячи усією командою за першим нашим спільним пожиранням піци з пивом ми розговорилися про те, як ми потрапили до цієї компанії та на цей проект. Усі у край емоційно переповідали свої трохи “жахливі” історії проходження тренінгів та нереально складних інтерв’ю, на яких, за їхніми словами, “їх валили так, що ті по завершенню були на 100% упевнені у тому. що вони його таки з тріском завалили, і ніяких шансів отримати пропозицію про роботу у них немає”. Але тим не менше, усі вони сидять тут. Тоді я здивовано згадав, що зі мною чомусь інтерв’ю не проводили, і просто взяли на роботу, на, що директор мого відділу посміхаючись відповів: “Це ти так думаєш”. Це змусило мене пригадати усі наші з ним розмови, які й дали мені відповідь на моє питання. Я дуже сподіваюся, що він не помилився найнявши мене. Я до цих пір думаю, що потрапив до правильної компанії.

Я видаляю усі телесеріали з харду, і беруся за кодинг та книжки…

Чому про нинішніх українських програмістів не написали жодної художньої книжки (написали?) Це ж класична утопія. Покоління, яке кричить, що Україна може стати ледве не другою Кремнієвою (ні, не силіконовою, йолопи!) долиною, і при тому за рівнем свого розвитку максимум можуть конкурувати з середньостатистичним американським студентом, який вивчає комп’ютерні науки.

Не варто в якості прикладу наводити нашу майже “до не можу” деградовану систему освіти, бо вона є наслідком того, що ми мали і ким були. Погляньмо на те, кого ми маємо зараз, щоб зрозуміти кого і що ми матимемо у майбутньому. А маємо ми покоління людей схиблених на своїх заробітних платах та сприйнятті роботодавців за засоби для власного самоствердження. За статистичними даними далеко ходити не потрібно — подивімось на найбільшу українську ІТ-спільноту developers.org.ua — сайт, тематикою якого є, як сказано тут, “індустрія аутсорсингу та розробки програмного забезпечення в Україні”, який, однак являє собою нічого іншого, як базу заробітних плат.

Сайт, на форумі якого практично відсутні технічні дискусії, а ті, що час від часу там таки виникають дуже швидко перетворюються у дуже звичне нам запльовування їх авторів та міряння пісюнами.

Його власники це чудово розуміють, і навіть побудували на людській жадібності успішну бізнес модель, яка полягає в отриманні з компаній чималих грошей за те, аби зробити їх більш помітними для потенційних працівників, яких ці компанії так потребують.

Погляньмо на інший приклад, rozrobka.com, яка являє собою нічого іншого, як систему колективних блоґів, на кшталт slashdot.org, і, яка, на жаль, попри повну відсутність реклами та наявності досить дружнього кістяка за два роки свого існування так і не отримала великої популярності.

Може ви гадаєте, що наявність великою цивілізованої спільноти, котра природно розростається різними інструментами для навчання та обміну досвідом, на кшталт, веб-сайтів, конференцій, груп користувачів технологій, тощо не є індикатором рівня розвитку цих людей? Що, серйозно, гадаєте, що зможете стати хороших інженером будучи при цьому самозакоханим егоїстом? Успіхів.

Українські програмісти не обговорюють між собою книжки, не діляться своїм досвідом, не беруть активної участі у розвитку ринку, і навіть своїх компаній, які платять їм по 3 000$ лише за те, щоб ті працювали саме на них, а не на їхніх конкурентів. Усе, що їх цікавить — чому мені платять 3 000, а не 3 500, і, як попри усі ці умови для роботи на високі заробітні плати, звали до біса в ЄС або Штати.

Я б сказав інакше: “Україна — це країна ІТ-спільноти, що лише формується”.

Меґа-акція “50 гривень за статтю”, яка останні кілька місяців проводилась на ресурсі debian-administration.org.ua завершилась. Причина — її повне фіаско.

Витяг з листування з одним із “волонтерів”:

>>Хочете отримати за свою роботу гроші, чи плюсик до карми?
За свою роботу хотілося б отримати гроші, щоб мати стимул для подальшої роботи.

По порядку: вівши блоґ про адміністрування Debian GNU/Linux на протязі майже двох років, і зрозумівши, що українські користувачі його читачі, серед яких чимало професійних адміністраторів, досвід роботи яких з Дебіеном перевершує мій у рази, і які володіють знаннями, про які я навіть не чув, ні під яким ідеалістичним приводом, штибу “Що більше інформації ви створюватимете, то більше людей нею оволодіє, і з часом зможе підняти її на якісно вищий рівень…” не бажають цими знаннями ділитись, я вирішив зіграти на відомій ще з початку створення нашої цивілізації людській слабкості — любові до грошей. Я вирішив платити людям по 50 гривень за переклади статей: одна година твоєї роботи, і маєш 50 гривень, а інші — корисну інформацію українською.

Read the rest of this entry »